Труднощі адаптації за кордоном:

як допомогти дитині?

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вимушеними емігрантами стали понад 6,2 млн осіб. Найбільше людей (понад 3,3 млн) знайшли прихисток у Польщі. З якими труднощами стикаються діти-переселенці та як зарадити емоційно-психологічним проблемам.

1. ЕМОЦІЙНИЙ СТАН ДОРОСЛИХ

Найважче адаптуватись дітям, якими опікуються дорослі, що перебувають у складних емоційних станах. Це можуть бути депресивні епізоди, висока тривога, часті агресивні зриви. Не слід ставитись із осудом до таких дорослих — усі ми живі люди і, враховуючи складну ситуацію, можемо не справлятися.

Як упоратись і що робити?

Дорослим важливо навчитися піклуватися про себе заради дітей і у 70% часу спілкування з ними бути у стабільному, врівноваженому стані. Також важливо бути чесними зі своїми дітьми. Коли відчуваєте деструктивні емоції — проговоріть: «Я плачу/я засмучена, але впораюсь, мені потрібен для цього час». За таких обставин це нормальна поведінка, яка вчитиме дітей адекватно висловлювати емоції в майбутньому і не шкодити своєю поведінкою іншим. Довірливі батьківсько-дитячі стосунки теж не постраждають.

2. БІЛЬ РОЗЛУКИ З ОБ’ЄКТАМИ ЕМОЦІЙНОЇ ПРИВ’ЯЗАНОСТІ

Дуже глибоко питання емоційної прив’язаності дослідив британський психоаналітик Джон Боулбі. Людське дитя народжується вкрай несамостійним і перебуває в цьому стані перші роки життя. Тож перші три-чотири роки в житті кожної дитини відіграють ключову роль у розвитку. Надійна прив’язаність малюка має бути сформована бодай з одним дорослим, який піклується про нього, — тільки так дитина матиме нормальне соціальне й психічне здоров’я. За цим самим принципом будується емоційний зв’язок з іншими об’єктами прив’язаності — це стосується друзів дитини та її домашніх тварин. Перебування за кордоном у розлуці з об’єктами прив’язаності викликає в дітей і підлітків сум. У когось він злегка помітний, а в когось відчутний дуже сильно. Як зауважити, що дитина страждає через розлуку з об’єктами емоційної прив’язаності?

·         У більшості розмов дитина згадує і говорить про них.

·         Часто каже: «Хочу повернутися додому» і просить поїхати назад.

·         Постійна дратівливість чи закритість, яку дитина в розмові може пояснювати сумом за близькими і життям у рідному місті.

·         Дитина дарує «обіймашки» всім довкола без розбору.

Як упоратись і що робити?

Багато говорити з дитиною, якщо вона цього хоче. Пояснити, що це нормально — відчувати сум і самотність через те, що хтось із родини далеко, неможливо побачитися з друзями чи погладити домашнього улюбленця. Запитайте: «А що б допомогло тобі зараз із цим справитись?», «Як би ти хотів/ла із цим впоратись?», «Що б ти порадив/ла дитині, яка опинилась у такій самій ситуації?»

Дорослим може здаватися, що вони знають краще, як допомогти дитині в цьому випадку, але це не завжди так. Тому важливо запитати про це в неї. Може виявитись, що дитині, коли вона пригадує того, за ким сумує, стає ще гірше. Замість цього їй краще піти на прогулянку з друзями. Нещодавно до мене на заняття приходив 6-річний хлопчик, який сказав: «Я дуже переживаю через полишених удома собак». Ми проговорили, що мама перераховує сусідці гроші на корм, та їх годує і тварини живі. «Але я все одно дуже переживаю!» — сказав хлопчик. Тоді я запропонувала намалювати те, що символізуватиме захист для його улюблених песиків. Таким символом виявився прапор України: «Він їх буде захищати!» З молодшими дітьми допомагають малюнки з місцями безпеки для близьких, які залишились в Україні. Це може бути веселка, під якою стоять ці близькі, будинок, будь-що, що дитина вважатиме захистом для них.

Можна сісти разом, відкрити блокнот і прописати план, як компенсувати відчуття, яких бракує. Наприклад, якщо дитина говорила по телефону з кимось із рідних раз на тиждень — тепер нехай спілкується вдвічі частіше.

Якщо ви помітили, що дитина починає обійматись з усіма підряд без особливого розбору (ми стикались із такими випадками в польських школах) — не лякайтесь, цьому є пояснення. Якщо дитина йде з обіймашками до вчительки початкових класів — усе гаразд, вона має право дати учневі трохи більше тілесної підтримки як носій сильного авторитету. Але якщо об’єктом демонстрації прив’язаності може стати будь-хто в коридорі — із цим слід працювати. Як ми вирішували такі випадки? Ішли до конкретної школи та пояснювали дорослим, що від обійм дитини варто м’яко відмовлятися, щоб дитина вчилася вибірковості у стосунках і вчилася виділяти головних і значущих людей.

Причина такої поведінки може ховатись у відсутності часу на дитину в дорослих, у незадоволеній потребі на опіку й тепло. Саме тоді малеча починає вимагати уваги з обіймашками від першого-ліпшого стрічного. Якщо не вирішувати такі питання, дитині важко буде побудувати стосунки в майбутньому. Вона буде «то з одним, то з іншим». І все життя шукатиме, хто її «долюбить», а проявиться це в неочікуваних формах. Наприклад, людина не відчуватиме своїх меж. Тож моя порада — приділяти дітям достатньо часу, говорити, обіймати, дарувати ласку, увагу й тепло.

Дитина часто й наполегливо просить вас «повернутися додому»? Дорослий має дібрати необхідні слова для пояснення ситуації, адже саме він несе відповідальність за життя і здоров’я малечі. Для цього треба вміти «контейнерувати» дитячі емоції. Завдання дорослого — завжди мати напоготові «порожній контейнер» для «сирих» емоцій дитини. Вона їх проговорює у своїй формі (плач, злість), а дорослий їх переробляє, контейнує, бере на себе. І має назад віддати дитині «перероблені» емоції, з готовим планом дій, підтримкою і перемиканням. «Ми не можемо поїхати, але давай подумаємо, що саме зараз тобі б допомогло?» Запишіть відповіді, намалюйте мінікомікс: «Прогулянка в лісі», «Довга розмова з тим, за ким сумую». А ще запропонуйте пригадати веселі історії, «приколи» про дорогих дитині людей чи тварин. Візьміть м’яку іграшку і скажіть: «Я в дитинстві та-а-акий прикол мала зі своїм старшим братом, мені досі і соромно, і смішно». Потім передаєте іграшку дитині, і вона теж розповідає кумедні історії. Мозок автоматично отримує сигнал: «Все добре, адже ми сміємось». Із молодшими дітьми принесе користь складання казок, історії про людей і тварин, за якими вони сумують.

Не дивуйтесь, якщо на запитання «Якої б ти хотів/ла підтримки?», ви отримаєте відповідь: «Хочу, щоб мене ніхто не чіпав і щоб до мене ніхто не підходив». Так, часом дитині треба побути наодинці, викричатись, наплакатись — давайте їй таку можливість і не навішуйте тягар опіки. Щойно дитина відреагує емоції — усе стане на свої місця.

Дитина сумує за речами й вимагає нові? Не поспішайте купувати все підряд, на що б дитя не тицьнуло пальчиком. Син чи донька обов’язково має отримати досвід пережитої «позитивної фрустрації». Орієнтуйтесь у першу чергу на свої можливості та поясніть дитині, що в житті люди не завжди одразу отримують усе, що заманеться. Це — корисний тренінг, який навчає не прив’язуватися до матеріального.

Часто підлітки сумують за друзями. Важливо, щоб за кордоном у них з’явилися нові приятелі, бо в підлітковому віці спілкування є дуже важливим. Не виключено, що можуть бути випадки негативного впливу на поведінку ваших дітей з боку нових знайомих, ми із цим стикались. Можна по можливості частіше запрошувати їх у гості для того, щоб краще бачити, з ким спілкуються ваші діти. У ситуаціях негативного впливу важливо знайти індуктора (найвпливовішу особу у групі) і відділити чадо від нього.

3. РЕГРЕС У ПОВЕДІНЦІ

Ви можете спостерігати, що дитина раптово починає хотіти пити… молоко з дитячої пляшечки із соскою. Спойлер: це нормально, це регресія в більш безпечний емоційний стан. Дитину в такому випадку варто «догодувати». Або ще приклад: 9-класниці захотілося бавитися ляльками. Добре, нехай бавиться! Просто прослідкуйте, щоб цей регрес не був затяжним.

Також трапляються випадки, коли підліток, в якого раніше все було гаразд із сечовипусканням, починає страждати на нічне нетримання сечі.

Як упоратись і що робити?

Коли ви помічаєте регрес у поведінці дитини — не лякайтеся, це варіант норми. І це не означає автоматично, що в дитини депресія, ПТСР чи ще якийсь «страшний діагноз». Якщо йдеться про епізоди нетримання сечі — прослідкуйте, щоб проблема не затягнулась більш ніж на 1–1,5 місяця. А якщо все залишається незмінним — потрібно звертатись по фахову допомогу.

4. ЗВИКАННЯ ДО ШКІЛ І ДИТЯЧИХ САДКІВ ЗА КОРДОНОМ

Якщо вам здається, що ваша дитина «дуже погано і довго адаптується в новій школі за кордоном» — вам не здається. Середовище — абсолютно нове, тож там із дітьми можуть відбуватись і конфлікти, і затяжні істерики, і несприйняття однолітків чи вчителів, і щоденні розмови про те, що «там все не так, не те, дуже погано, нецікаво». Не поспішайте робити висновки, що «все безнадійно». Адаптацію проживає не лише дитина, а й місцеві вчителі. Повірте, їм теж зараз непереливки — стрес, перевантаження, намагання зрозуміти особливості українських дітей.

Згадую нещодавній випадок: одна з дівчат влаштовувала сильні істерики й навідріз відмовлялася ходити до дитячого садочка в Польщі. Виявилося, що дитині просто був потрібен час, щоб прийняти зміни.

Як впоратись і що робити?

Орієнтуйтесь на досвід попередньої адаптації доньки чи сина на новому місці — це і є головний критерій адаптаційних можливостей вашої дитини. Якщо раніше в Україні дитина важко вливалась у колектив — цілком імовірно, батьки стикнуться з подібними проблемами за кордоном.

У Польщі було кілька ситуацій, коли навіть дорослі сприймали реакції польських дітей на новачків-українців у школах за булінг. Але все швидко згладилось під наглядом дорослих. Не поспішайте бити на сполох, звинувачувати всіх у цькуванні, — спокійно розберіться і дайте трохи часу на вирішення ситуації. Але й не залишайте її без уваги — тут потрібен тонкий підхід.

Я помітила цікаву тенденцію: у школах України дітям часто соромно розповідати вчителям, що їх образили чи поставились до них несправедливо. Між собою діти називають це поняття «вести себе на крису» — мовляв, ти слабак, який здає «своїх». А в Польщі все навпаки: якщо щось не так — учень спокійно підходить до соціального педагога й розповідає, що сталось і хто кого ображав. Тож наші діти терпіли й у новій країні, а польські приходили й ділилися проблемою зі старшими. Я пояснювала нашим учням: «Обговорювати проблему — нормально для цієї культури, ви не будете вважатися «крисами». Якщо ви хочете очорнити когось — хіба тоді. А коли захищаєте себе і друзів — це навіть потрібно. Тут про захист дбають саме таким чином, спробуйте і ви. Інакше ви не будете захищати, а, навпаки, підставляти». Після цієї розмови конфліктних ситуацій помітно поменшало.

5. ЗМІНА АБО РОЗЛАДИ ХАРЧОВОЇ ПОВЕДІНКИ

В українській культурі є така домінанта їжі. Наша нація пережила голодомор, і ці травми передаються генетично. Є навіть спеціальне поняття «трансгенерація травми». Саме тому в нашій країні так шануються пишні застілля, а з їжі роблять культ. Зараз ми в ситуації, коли чимало дітей пережили жахи початку російсько-української війни з недоїданням, переховуванням у підвалах, стоянням у чергах за продуктами. Їхні батьки тижнями тривожились, чи вистачить їжі. Тепер ми спостерігаємо наступне: батьки могли давати дітям із собою багато їжі в школу, але ті з’їдали її швидко, часто — навіть до обіду. Ба більше, діти просили їжу в інших дітей. Місцеві вчителі навіть почали піднімати питання, чому ці діти голодні, тут інший менталітет. Хоча насправді наші учні навпаки в цей період переїдали на фоні стресу.

Як впоратись і що робити?

Потрібно витримати цей момент і дати дітям трохи часу. Варто запитати в дитини: «А що б тобі допомогло не просити їжу в інших дітей?» (погратися з друзями, випити склянку води, сказати собі «Я витримаю й не буду просити», відійти подалі від дитини, яка їсть шоколадку).

6. КОНФЛІКТИ З ОДНОЛІТКАМИ

Проблеми в стосунках з однолітками сприймаються дітьми зараз дуже болісно. Наведу приклад із реального життя. Ми помітили, як одна з дівчат почала замикатись у собі, перестала виходити на вулицю, а лише сиділа подалі від інших дітей із планшетом. Після розмови виявилось, що її польська однокласниця сказала при всьому класові: «Підніміть руки, хто не любить Машу?» І діти почали піднімати руки. Дівчинка сильно засмутилась: «Місцеві діти мене ненавидять!»

Як впоратись і що робити?

Детально розбирати кожну ситуацію і слідкувати, щоб дитина не ізолювалася. Коли я почала власне мінірозслідування, виявилось, що дівчинка, котра образила українку, має певні особливості психіки. Також з’ясувалось, що половина класу руки не підняли. А ще ми поговорили з нашою ученицею про «ефект зараження» — це коли на сторону кривдника пристають «для масовості» або бояться бути «не такими» в очах інших однолітків. А головне: сказане тією дівчинкою характеризує її саму як особистість, а ту не людину, котру ображали.

Разом із тим, варто детально проаналізувати і поведінку дитини, яку чимось образили. Можливо, є щось, що стає подразником для інших. Був випадок з ученицею, яка була трохи нав’язливою у спілкуванні з іншими дітьми, намагалася весь час обіймати інших. Ми домовилися, що обійми вона замінить на вітання «кулачок об кулачок», а коли бачить негативно налаштованих до неї учнів — тимчасово розриває з ними контакт: не вітається, не каже «До побачення», якщо вони до того її ігнорували чи намагались образити.

Часто діти можуть відчувати себе за кордоном «меншовартісними», «людьми нижчого класу». Важливо поспостерігати за ними: вони можуть це проговорювати, ходити з низько опущеними плечами і тупити погляд донизу. Самооцінка дітей молодшого шкільного віку легко коригується підтримкою дорослих. Якщо підліток не впевнений у собі, то цілком імовірно, що цей процес почався задовго до переїзду за кордон. Варто починати з тіла! Навчіть дітей дивитися не вниз, а перед собою та розправляти плечі й спину. Із молодшими дітьми варто робити це у формі гри. Тоді психіка також почуватиметься упевненіше.